«Криворіжжя: більшовизм проти Православ’я (1920-1930)» (Частина 3)

Розвиток Київської Русі, показав, що сила Православної церкви завжди була в її єдності. Усвідомлюючи це, більшовицьке керівництво з початку 20-х років ХХ сторіччя почало робити все, щоб поглибити розкол і ослабити Церкву зсередини. Таким шляхом планувалось скомпрометувати її діяльність в очах віруючих, зменшити вплив і, в перспективі, повністю знищити.

Необхідно підкреслити, що ситуація для більшовиків була сприятливою. Ще до Жовтневого перевороту багато людей, в основному інтелігенція, вважали, що статус священиків, як службовців державного апарату, компрометує Церкву.

Всередині самого організму РПЦ на початку ХХ ст. існували відчутні протиріччя між простим духівництвом і єпископатом, – «білим» (священики, диякони, причетники) і «чорним» (монашество).

Після повалення царизму було створено ініціативну групу з священнослужителів, яка активно зайнялась вербуванням прихильників «більш канонічного облаштування Церкви». Організація утворилась в Петербурзі 7 березня 1917 року під назвою «Всеросійський союз демократичного православного духівництва і мирян» і почала активно виступати за проведення реформ в Церкві та за її оновлення. Цей рух всередені РПЦ отримав назву «обновленського».

Але найголовнішою подією з часів Петра І для віруючих став Помісний Собор, який працював (з перервами) з серпня 1917 року по вересень 1918 року. Він прийняв рішення про відновлення патріархатства і 5 листопада 1917 року обрав Патріархом митрополита Московського і Коломенського Тихона (в миру Василя Белавіна). Собор оголосив анафему радянській владі, різко засудив прийняття декрету про відділення Церкви від держави і школи від церкви. Лад, який встановили більшовики, було названо «пришестям антихриста».

Рішення Помісного Собору обновленці на чолі з О. Введеснським та Л. Поповим зустріли вороже. Вони та їх однодумці публічно оголосили про свій розрив з патріаршою (Тихонівською) церквою і розпочали розробку головних положень нової Церкви, яка офіційно буде боротись з Тихонівською.

Більшовики уважно слідкували за подіями і робили все, щоб поглибити вже існуючий розкол. За допомогою створеного апарату НК, роблячи ставку на молоде «біле» духівництво, як на більш прогресивно налаштовану масу, влада взялася методично руйнувати Церкву.

Серед обновленського руху найбільш до смаку новим можновладцям припала група «Жива Церква», яку вони підтримували практично демонстративно. В травні 1922 року на зборах засновників було прийнято «церковно-реформаційну» програму, в якій проголошувалась, ліквідація монастирів, заміна патріаршества «соборним» управлінням, позбавлення монахів-єпископів керівництва Церквою тощо. На І з’їзді в Москві (6 серпня 1922 року) вищим органом управління Обновленською церквою було оголошено Помісний Собор, а виконавчим – Вище Церковне Управління. Таким чином розкол РПЦ став «офіційним».

Радикалізм програми «живоцерковників» не влаштовував частину духівництва, включаючи деяких керівників обновленців. В серпні 1922 року вони створили нове об’єднання під назвою «Союз церковного відродження», який консолідував поміркованих прихильників проведення реформ в РПЦ. Очолив Союз архієпископ Антоній – на той час голова ВЦУ, – що відмежувався від «Живої Церкви». «Союз церковного відродження» не довго був монолітним – всередині нього утворився «Союз общин давньоапостольської церкви» (СОДАЦ). Це була більш радикальна група, яку очолив О. Введенський. За своїми програмними установками вона знаходилась між крайніми радикалами «Живої Церкви» та поміркованими «відродженцями» Антонія. Для пової групи стало характерним відверто вороже ставлення до монастирів, які воші закликали ліквідувати. Виняток допускався тільки для тих, устав яких базувався на трудовій діяльності монашествуючих (Соловецький, Оптина Пустинь).

Всі ці три групи: Жива Церква, Союз церковного відродження і Союз общин давньоапостольської церкви вважались рівноправними об’єднаннями і мали паритетне представництво у ВЦУ. У всіх трьох була одна мета – «удосконалення» російського Православ’я, виходячи з соціально-політичних умов, що склалися. За цими групами згодом закріпилась назва «обновленських», а за їх об’єднанням на чолі з ВЦУ – «обновленська церква».

3 29 квітня по 9 травня 1923 року на обновленському Помісному Соборі Патріарха Тихона було усунено від патріаршества і монашества, а його анафема радянській владі визнана не канонічною. Також було оголошено про перехід обновленців на Григоріанський календар (з 12 червня 1923 року) і зроблено ряд інших новацій (другий шлюб для священиків, закриття монастирів тощо). В результаті діяльності Собору був створений новий виконавчий орган – Вища Церковна Рада (ВЦР).

На Криворіжжі в 20-ті роки найбільш впливовими церковними групами були: греко-російська (Тихонівська), обновленська, Українська автокефальна та Собор Єпископів України. Дві останні були малочисельними.

Виходячи з директив Харкова та Катеринослава, місцеві більшовики підтримували обновленців, вбачаючи в них силу, що допоможе нейтралізувати вплив «тихонівської» церкви і призведе до її розвалу. Але і самі обновленці були розмінною монетою у грі за знищення Церкви. Влада не збиралась допускати посилення впливу Живої Церкви на віруючих.

Весь агітаційно-пропагандистський апарат партії в 1922-1923 роках було кинуто на дискредитацію «тихонівської» Церкви. Про це свідчить цілком таємний циркуляр Катеринославського губкому КП(б)У, де вказувалось, що на місцях необхідно виділити трійки «из исключительно выдержанных и политически грамотных работников» для того, щоб в майбутньому привести прихильників «Живої Церкви» на керівні посади в ієрархії Православ’я. Заарештувавши Патріарха Тихона, який разом з іншими керівниками РПЦ виступив проти вилучення церковних цінностей, влада розв’язала обновленцям руки.

Скориставшись ситуацією і таємною підтримкою державних структур, «живоцерковники» вже в липні 1922 року стали захоплювати храми, що належали РПЦ. Слід нагадати, що рядові віруючі мало розуміли суть розколу та програмні установки обновленських груп. Фактично громада переходила до розколу, коли це робив священик, бо прихожани автоматично йшли за своїм пастирем. Деякі настоятелі по кілька разів міняли орієнтацію і такою поведінкою «вносили сумятицю» в середовище віруючих, підривали авторитет Церкви.

На початку 1922 року Катеринославську єпархію очолив єпископ Агапіт – стійкий прихильник Патріарха Тихона, колишній керівник «Союза русского народа». Він послідовно боровся з обновленським рухом мав великий вплив на віруючих Криворізького повіту. Але незабаром (у липні 1922 року) видні діячі РПЦ єпископи Агапіт, Іоанікій і Серафим були звинувачені в саботажі декрету про вилучення церковних цінностей і ревтрибуналом засуджені до розстрілу, який замінили п’ятирічним ув’язненням. Втрата головних діячів греко-російської церкви дала можливість обновленцям знову посилити свої позиції, що похитнулися в першій половині 1922 року.

Найбільший підйом обновленського руху па Криворіжжі зафіксовано в першій половині 1923 року, коли на його чолі стояв єпископ Інокентій, який користувався великим авторитетом у священиків і мирян.

В квітні 1923 року під його керівництвом пройшов окружний з’їзд обновленців, на якому було засуджено діяльність Патріарха Тихона, а також санкціоновано допомогу більшовикам «живоцерковниками» у «до вилученні схованих цінностей» (в «тихонівських» церквах). Документи того часу вказують на велике збільшення впливу прихильників Інокентія в Криворізькому окрузі.

Але в червні 1923 року Інокентій поїхав до Москви і оголосив про свою підтримку Патріарха Тихона. На Катеринославщину він вже не повернувся. І5 липня 1923 року Тихон сповістив у посланні до кліру і мирян, що він бере управління РПЦ до своїх рук, а рішення обновленського Собору не мають канонічної сили. Це спонукало багатьох священиків Криворізького округу принести в храмах публічне покаяння і повернутись до істинного Православ’я. Тихонівську Церкву у нас в цей час очолив єпископ Іоанікій, звільнений з під арешту до суду. З благословення Патріарха Тихона він створює в губернії греко-російську церковну управу. Новий єпископ продовжував активну боротьбу проти обновленства в краї, вплив якого почав суттєво звужуватись.

Більшовики, усвідомлюючи катастрофічний стан обновленства, через ДПУ здійснили ряд заходів для допомоги останньому. Зокрема, чекістами був заарештований єпископ Онуфрій (Гагалюк), кафедра якого знаходилась в Кривому Розі. Згодом його буде вислано до Харкова. Щоб визволити свого пастиря, віруючі Кривого Рогу і сіл округу, послали кілька делегацій: до голови уряду УРСР Г. Петровського, в РНК УРСР, в ВУЦВК. Під проханнями було зібрано до 30 тисяч підписів, але владику не повернули. Незабаром, в листопаді 1923 року засудили єпископа Іоанікія, якого також вислали до Харкова.

 Замість заарештованих до Катеринослава в кінці поточного року прибуло четверо єпископів-обновленців: Катеринославський єпархіальний єпископ Афанасій, Олександрійський вікарний єпископ Іоан Славгородський, Павлоградський єпархіальний єпископ Миколай, Запорізький вікарний єпископ Сергій. В окрузі знову активізується обновленський рух, число його громад на Криворіжжі досягло 21 (лютий 1924 року). Але не зважаючи на створення управління, позиції «Живої Церкви» міцними не вважались. Більшість храмів знаходилась в руках прихильників Патріарха Тихона. Основною причиною великого відпадіння кліру від обновленства слід вважати незначну кількість віруючих в їхніх приходах і, як результат, слабку матеріальну базу. Боючись покарання з боку Патріарха Тихона і втрати приходів, публічно покаялись і заявили про свій вихід з обновленства єпископи Іоан Славгородський і Миколай Гілєревський. Миряни схвально поставились до такого кроку пастирів.

Боротьба між РПЦ і живоцерковниками в той час велась, головним чином, засобами агітації. Обновленці при підтримці влади друкували різні листівки та відозви до населення, в яких прихильники Тихона та автокефалісти виставлялись як вороги трудящих, що хочуть повалити радянську владу. В свою чергу тихонівці називали обновленців ставлениками радянської влади, відмовлялись від визнання їхнього Помісного Собору, не приймали календарної реформи.

Але були на ґрунті належності до різних угрупувань і конфлікти, зокрема, на Пасху в квітні 1925 року. Тоді на службу з’їхалось декілька архієреїв і між віруючими відбулась сутичка.

В 1925-1926 роках активну боротьбу з криворізькими обновленцями вів засланий до Харкова єпископ Онуфрій, який продовжував пастирську турботу по своїй колишній єпархії.

Таким чином, починаючи з серпня 1923 року, обновленство в Криворізькому окрузі після нетривалого підйому почало слабнути, а Тихонівська Церква – завойовувати симпатії віруючих.

Як вражають фахівці, велику роль в збереженні впливу РПЦ на віруючих відіграла сама постать Патріарха Тихона – людини великої особистої мужності, впевненої в правоті тієї справи, якій він присвятив своє життя, – захисту канонів Російського Православ’я. Звільнення в липні 1923 року Патріарха з-під арешту надихнуло його таємних та відкритих прихильників на розвінчання обновленців як прибічників більшовиків.

Падінню авторитета обновленців та відштовхуванню від них віруючих сприяла відкрита підтримка влади. Через виконкоми рад розсилались повідомлення про їхні з’їзди та збори, місцевим сільрадам та райвиконкомам давались розпорядження виділяти їм підводи і всіляко сприяти їхній роботі, особливо при здачі в оренду культових споруд.

Хоча більшовики достатньо низько оцінювали потенціал обновленців, все ж вони надавали останнім перевагу, в зв’язку з тим, що ті декларували лояльність і підтримку всіх дій радянської влади. Якщо виникали конфлікти при передачі храму, то він обов’язково діставався обновленцям, незалежно від чисельності громади. Крім того проти тихонівців проводився курс «законного ущемлення» – акти при передачі приходів навмисне не оформлювались і таке інше.

Не дивлячись на дозвіл НКВС використовувати Софієгейківську церкву (суч. Валове) для богослужінь почергово обновленській і греко-російській громаді, місцева влада, посилаючись на «недоцільність» такого заходу, з політичних міркувань це заборонила на користь перших.

Для боротьби проти РПЦ місцеві більшовики широко використовували такий «найбільш радикальний метод» як обслідування церков у пошуках формальної причини для розторгнення договору оренди. Цю роботу планувалось закінчити до 25 травня 1924 року.

До священиків-обновленців місцеве населення ставилось вороже, вважаючи, що вони захопили владу в Церкві і називали їх «комуністами, переодягненими в попівські ряси». Велике невдоволення віруючих викликали такі нововведення обновленців, як «скасування» іконостасу та перехід на новий стиль, що розглядалось як порушення вікових традицій Православ’я. Останнє часто бувало формальною причиною для переходу в інші приходи або відходу від Православ’я до різних сект.

В документах ВАК та агітпропу Катеринославського губкому КП(О)У не раз відмічалось, що обновленські храми, на думку більшості віруючих, були без Божої благодаті, тому вони їх не відвідували і пожертв не робили. В результаті багато громад ЖЦ, не дивлячись на суттєві податкові знижки (в 4рази менше, ніж для РПЦ), все ж були не в змозі оплачувати оренду і їм доводилось відмовлятись від храмів.

В свій час велика кількість духівництва перейшла в «розкол», сподіваючись на покращення свого матеріального стану або під тиском влади, і тому більшість священиків вели себе пасивно. Відсутність активістів, які могли вести ефективну роботу по залученню віруючих до «обновленства» – «є результатом великої кількості випадкових і байдужих до справи людей в їхньому середовищі». Навпаки «Тихонівська» церква «вельми жвава, настійна і в кожнім випадку боротьби з іншими течіями вельми непереможна як у спосіб, так і в змісті агітації». Згідно підрахунків чекістів, тільки 14 відсотків священників в «обновленських» громадах Криворіжжя були «ідейними», а інші за поглядами продовжували залишатись «тихонівцями».

На початок 1926 року прихильники Патріарха Тихона, згідно доповідної записки ДПУ, «залишаються все так же міцно спаяними і матеріально сильними, як і раніше». РПЦ підтримували заможні селяни та середняки і, не дивлячись на «нелегальне положення, вона пристосувалась до роботі на стільки, що це їй ніскільки не заважало».

Зрозуміло, що такий стан речей не задовільняв більшовиків. Проаналізувавши причини краху «обновленства» і непопулярності «липківців», вирішено було створити нове церковне угрупування, яке б допомогло приборкати «тихонівців» і укріпити «обновленство» (тобто створити УАПЦ, укл).

Боротьба нової церкви проти РПЦ на погляд влади могла бути успішною, якщо єпископи, що її очолять, будуть «строго канонічні з точки зору віруючих мас». Нова група повинна також йти по шляху автокефальної Української Церкви та вести службу на українській мові (в противагу липківцям). На думку теоретиків від більшовизму, це повинно прилучити православних українців до нової церкви (док. Де 78).

Згідно директив ВАК, нова група повинна відколотись від прихильників Патріарха Тихона і привести до «розкладу» останніх.

З цією метою більшовики вирішили використати завербованого ДПУ архієпископа Іоанікія, якого Патріарх Тихон направив екзархом на Україну. Як видно з наведеного документу, створення нової церковної групи відбувалось повністю під контролем ДПУ. На засіданні 1 березня 1925 року було вирішено поставити питання перед ЦК РКП(б) про повну автокефалію Української Церкви і українізацію богослужіння.

На початку червня 1925 року в місті Лубни відбувся Собор Єпископів України, який засудив тихонівщину і липківщину, оголосив свою лояльність до радянської влади і до обновленців.

Заступником голови Президії Собору Єпископів став архієрей Іоанікій Соколовський, який користувався великим авторитетом на Криворіжжі.

Наявність приходів СЄУ (або Іоанікейських) зафіксована в окрузі в жовтні 1925 року, але їх кількість невідома. А на 1 січня 1926 року вже зареєстровано 4 приходи з 2235 чол. віруючих. Всі вони перейшли від тихонівських. Втрата чотирьох громад не могла суттєво похитнути позиції РПЦ, за якою залишалось 199 приходів з 235 загальної кількості (всіх релігійних течій).

Об’єктом активної підривної роботи чекістів в 20-ті роки також стала УАПЦ. Київська митрополія, створена в Х ст. під зверхністю Константинопільського Патріарха, в 1687 році була передана Московському Патріархату. В період існування Української Центральної Ради (березень 1917 – квітень1918 р) професор І. Огієнко став ініціатором відродження автокефалії Української Церкви, хоча його виступ на Всеукраїнському Церковному Соборі 14 січня 1918 року не був підтриманий делегатами. В період влади П. Скоропадського було створено Вище Церковне Управління (ВЦУ) на Україні, що діяло на правах автономії в структурі РПЦ.

1 січня 1919 року Директорія прийняла декрет, який оголосив автокефалію УПЦ і її незалежність від Московського Патріархату. Але час правління Директорії був нетривалим, на початку лютого червона армія взяла Київ. В свою чергу її вигнали денікінці, не давши здійснити положення Декрету про відділення Церкви від держави і школи від Церкви.

Коли влада більшовиків знову повернулась на Криворіжжя (лютий 1920 року), вона без всіляких обмежень почала реєструвати автокефальні громади. Але кількість їх в нашому повіті була незначною і відчутного впливу не мала.

До середини 20-х років відношення радянської влади до автокефалістів змінилось. На УАПЦ почали дивитись як на силу, що консолідує націоналістично налаштованих українців, які планують з її допомогою відновити самостійну Україну. В доповіді Катеринославського ДПУ автокефальна церква характеризується як сила, що згуртовує «вірних синів України» і, що самі члени цих громад вважають її центром об’єднання національно свідомих і патріотичних сил, продовжувачем традицій українського козацтва.

Організаційного завершення УАПЦ набула після Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору, що відбувся 14-30 жовтня 1921 року за участю представників мирян і духівництва Криворізького повіту. УАПЦ було проголошено самостійною і незалежною від РПЦ. Влада в ній передавалась в руки Рад, що складались з мирян. При цьому архієрей В. Липківський був посвячений в митрополити (Митрополит Київський і всія України). Екзарх України Київський митрополит Михаїл і Синод Православної Церкви на Україні рішення Собору УАПЦ засудили.

Демократизація внутрішнього життя автокефалістів стурбувала більшовиків, які в цьому побачили велику загрозу на майбутнє. Так, в циркулярі, якого було надіслано до Криворізького повітового комітету КП(б)У 31 грудня 1921 року, говорилось, що прихильники автокефалії «при всьому своєму зовнішньому демократизмі ніскільки не ближче нам, а навпаки… шкідливіші і небезпечніші, як провідники в селянське середовище буржуазних ідей». Політбюро ЦК КП(б)У рекомендувало всіляко сприяти загостренню протистояння УАПЦ та РПЦ, вважаючи, – чим жорстокіша буде боротьба, тим вигідніше для більшовизму.

Кількість громад УАПЦ на Криворіжжі. поступово збільшувалась: на 1 січня 1925 р. – 6 (4511 чол.); на 1 січня

1926 р. – 9 (7555 чол.); на 1 січня 1929 р. – 14 (12234 чол.).

Центр автокефального руху спочатку знаходився у Софіївському районі, а потім, після підриву авторитету у взаємній боротьбі з тихонівцями, перемістився до Михайлівського району.

Автокефальний рух більшовиками, характеризувався як слабкий, Владі вдалося ще при його зароджені «охватити їх працю маючимися в розпорядженні Губкому способами і припинити зріст». Йдеться про вже добре відпрацьований метод – розкол який почав визрівати ще в 1922 році. Чисті старообрядці звинуватили керівництво УАПЦ в наданні єпископату занадто великих прав та свободи дій. Таємно підтримана владою, ця група під лозунгом «боротьби з петлюрівщиною в релігійних громадах» та об’єднання з «Живою Церквою» почала активну боротьбу з ієрархами автокефалістів.

Восени 1922 року вони створюють свою організацію під назвою «Братство Жива Церква», але залишаються в організаційній структурі УАПЦ. В 1923З році це угрупування змінило свою назву на «Братство Діяльно-Христова Церква» (ДХЦ) і розпочало боротьбу проти митрополита В. Липківського. На Криворіжжі в цей ще не існувало приходів, що підлягали ДХЦ.

Ефективним засобом боротьби проти УАПЦ на селі з боку «тихонівців» був перехід останніх па службу Українською Мовою, що завжди ефективно спрацьовувало.

В цілому, протягом 20-х років місцеві приходи автокефалістів були під постійним наглядом ДПУ, яке робило все, щоб взяти їх під сій контроль. За багатьма священнослужителями вівся постійний нагляд, на них збирався компрометуючий матеріал.

Для остаточної ліквідації приходів автокефальної церкви на Криворіжжі був використаний, згідно розпорядження Харкова, суд над Союзом Визволення України, що відбувся в 1930 році. Під тиском НКВС Надзвичайний Собор представників УАПЦ, який пройшов 28-29 січня 1930 року в Києві, оголосив її ліквідованою. Колишні автокефальні парафії залишились самостійними, не входячи ні в яку церковну організацію.

Після ліквідації керівних органів УАПЦ частина приходів Криворізького округу ввійшла до Всеукраїнського об’єднання релігійних громад Української Православної Церкви (ВУТОК), яке з 16 листопада 1930 року стало називатись УПЦ (Українська Православна Церква). В 1932 році всі колишні парафії УАПЦ перейшли до Московського Патріархату.

Для кінця 20-х років характерна глибока криза не тільки автокефального руху, а й «обповленського». Останні впевнились, що їх курс на радикальні реформи Православної Церкви не підтримують ні прихожани, ні клірики і вирішили відійти від таких ідей в надії на підняття свого авторитету. Єпископи і священики перестали вести розмови про «оновлення Православ’я», духівництву було заборонено повторний шлюб, допускалось повернення до старого стилю, перестали зводити в єпископальний сан одружених священиків.

В травні 1927 року було створено Тимчасовий Патріарший Священний Синод (ТПСС) на чолі з митрополитом Сергієм, який розгорнув активну боротьбу з обновленцями.

Обновленство закінчило існування в 1946 році разом зі смертю свого головного ідеолога О. Введенського. Церковна єдність РПЦ була відновлена повністю.

Далі буде…


Комментарии к статье ( No Comments, Показать список ) :
Оставить комментарий ( Показать форму ) :

Наш адрес:
ул. Церковная, 4
г. Кривой Рог
Днепропетровская обл.
50000 Украина
Наш телефон:
(0564) 93-83-69
Наш e-mail:
consistoria@meta.ua

 



Управление Выйти Обратная связь